Українська столиця не може похвалитися такими підземними ходами, як у Парижі чи в Римі. Але історія підземних комунікацій Києва також містить чимало цікавого і загадкового. Клювання здавна славився своїми підземними лабіринтами.

Споконвіку сюди прагнули прочани з усіх куточків Русі, щоб поклонитися нетлінним мощам, які знайшли спокій у Києво-Печерській лаврі. Слава про київські рукотворних християнських катакомбах прокотилася по просторах середньовічної Європи. Київська лавра та її підземелля були не менш відомі, ніж римський Колізей, афінський Акрополь або лондонський Тауер.

Києво-Печерська лавра була включена ЮНЕСКО в список найбільш значних історичних пам’ятників Всесвітньої спадщини.

Успенський собор Києво-Печерської Лаври

Треба сказати, що печер у Києва багато, але вивчені вони занадто поверхово. На сьогоднішній день немає навіть їх повної і точної карти. Вся справа в тому, що київські підземелля почали вивчати тільки в XIX-XX століттях, коли багато хто з них вже давно не використовувалися. Деякі печери відкривали випадково, при будівництві, але серйозно вивчити їх не вдавалося, так як всі вони були завалені.

Наприклад, у 70-х роках XIX століття була випадково виявлена ​​печера під Андріївською горою. Знахідка викликала великий інтерес. Печеру намагалися дослідити, але незабаром виявилося, що буквально через кілька метрів всі проходи завалені землею, і подальше просування вперед без техніки і залучення безлічі людей неможливо. На тому дослідження і затихли. Зараз такі розкопки проводити вже не можна, так як доведеться розрити майже весь Андріївський узвіз. До того ж не залишилося записів, що вказують точне місцезнаходження печери.

Буквально через кілька років була виявлена ​​ще одна печера на Старокиївській горі (на ній нині стоїть Історичний музей). Але археологам не вдалося з’ясувати, наскільки вона велика. Та ж ситуація спостерігається і з печерами під Софіївським собором і Михайлівським монастирем. У печери останнього потрапити взагалі надзвичайно складно, так як більшість входів в них закладено цеглою, решта завалені землею.

Більш сприятлива ситуація з Кирилівської печерами. Вони були розкопані в XIX столітті. Серед подільських міщан давно ходили чутки, що десь тут закопані скарби гетьмана Мазепи. Скарбу ніхто не знайшов, зате печери були розчищені. Ці печери виявилися дуже давніми, древнє самого міста. Припускають, що вони були викопані близько чотирьох тисяч років тому.

План Ближніх печер

Досить добре відомі і Звіринецькі печери. Їх виявили при обвалі гори, проте тоді міська влада заборонила проводити розкопки, і що відкрилися входи були закладені. Але в 1892 році після нових зсувів відкрилися нові входи. Через 20 років там почалися розкопки. Археологи намагалися не привертати увагу громадськості, але щодня приходили сотні роззяв. У печерах розташовувалися дві церкви, археологи також знайшли давньоруські написи на стінах. Але самим приголомшуючою знахідкою була величезна кількість людських скелетів недалеко від одного з виходів. Як з’ясувалося, цих людей не вбивали (на кістках немає механічних пошкоджень), а залишили вмирати, засипавши всі входи до підземелля. Найімовірніше, це зробили монголи під час розгрому Києва 1240 року, хоча, по правді сказати, навряд чи це можна стверджувати однозначно, цілком можливо, що печери обвалилися самі.

На південь від Звіринецьких розташована ще одна мережа печер – Китаєвських. Виявлено вони були, як і більшість інших київських печер, в результаті обвалу. У 1910 році там почалися розкопки під керівництвом А. Ертеля (він же, до речі, проводив розкопки в Звіринецьких печерах). На превеликий жаль, ні щоденників, ні креслень розкопок не збереглося. Відомо лише, що ходів було багато, Ертель говорив навіть про «підземне місто». Тобто печери були, як мінімум, не менше лаврських, але досліджувати їх сьогодні практично неможливо.

Однак, як вже зазначалося вище, найбільш відомими печерами в Києва є Лаврські. Вони найкраще вивчені, досі використовуються і відкриті для відвідування. Лаврські печери прийнято розділяти на Ближні та Дальні. Перші печери були вириті в 1051 році. Ця дата, власне, вважається датою заснування Печерського монастиря. Хоча збереглися відомості про те, що печери на цьому місці викопали варяги ще задовго до поселення ченців. Ще під час заснування Печерського монастиря вони вважалися закинутими і там жили тільки юродиві. Археологічне дослідження Варязькій печери (з комплексу Дальніх печер) підтвердило, що вона є найдавнішою з усіх Лаврських.

Історичних свідчень і описів Лаврських печер існує безліч, свій відлік вони ведуть від знаменитої «Повісті временних літ». Згідно з літописом, в літо 6559 (т. Е. В 1051 році від Різдва Христового) такий собі Антоній, у миру Ангіна, повернувшись з Афону, оселився в «печерці малої, двосаженній». Цей момент узятий за початок відліку історії Печерського монастиря. Далі до Антонія приєднувалися однодумці. Росли печери – міцніла обитель. Вже з XV століття Лаврські печери обростають різними легендами. Кажуть, що по них можна пройти до Смоленська, Новгорода, Чернігова. З того ж часу печери відкриті для поклоніння святим мощам, правда, відвідати їх міг тоді не кожен.

Скласти хоча б приблизний план перших підземель, ґрунтуючись на літописних відомостях, на жаль, неможливо. Відомо тільки, що вже в XII столітті існували печерні келії, галереї, церкви і трапезні. Практично всі середньовічні автори писали про гігантську довжині лаврських катакомб.

Поховання в Ближніх печерах

Довга і копітка робота вчених в архівах увінчалася успіхом – вони знайшли близько 30 старовинних карт Лаврських печер, що охоплювали майже чотири останніх століть. Але історія Печерської лаври налічує дев’ять століть. А де ж більш ранні карти? На превеликий жаль, вони не дійшли до наших днів. Можливо, згоріли у вогні численних пожеж обителі, може, зотліли в сирих монастирських підземеллях. За структурою Ближні та Дальні печери практично нічим не відрізняються – це довгі підземні коридори з церквами, келіями, нішами для поховань. І Ближні та Дальні печери мають по три підземних церкви. До речі, вільний вхід відкритий не в усі з них. Всього в Лаврських печерах міститься 118 мощей і 32 «мироточиві глави», хоча це не всі поховання в печерах. При археологічних розкопках було знайдено декілька масових поховань. Написи на стіні повідомляють, що тут поховані жертви Батиєва погрому Києва в 1240 році.

Перші графічні (не картографічні) зображення Лаврських печер з’явилися наприкінці XVI століття. Вони представлені ілюстраціями на полях рукопису львівського купця М. Грюневега, який побував у Лаврі в 1584 році. Прості малюнки несуть, тим не менш, досить цікаву інформацію – на них зображений вхід в найдавнішу частину підземель, укріплену дубовими палями.

Перші карти лаврських катакомб були поміщені в книзі ченця Печерської лаври А. Кальнофойського «Тератургіма», виданої в 1638 році. Разом з ними до книги був прикладений план Києва, також перший в історії. Згодом всі увагу вчених було цілком приділено цим планом, а карти печер залишалися практично не вивченими. Наступна сторінка картографічного літопису Лаврських печер пов’язана з видатною пам’яткою вітчизняного книгодрукування – «Києво-Печерський патерик» 1661 року видання. Карти, створені лаврських гравером Іллею, добре відомі широкому колу дослідників. Їх опису легко знайти в картографічної літературі.

Оригінальна карта Дальніх лаврських печер відшукалася досить легко, набагато важче було з пошуком її другої половини – карти Ближніх печер. Рідкісний екземпляр невідомої раніше карти був виявлений у фондах Центральної бібліотеки АН України. Бібліотечні працівники відразу ж схаменулися і віддали старовинну карту на реставрацію. На ній, як виявилося, були зображені легендарні печерні ходи, що йдуть до Дніпра. Всі карти, знайдені вченими, разюче відрізнялися за змістом. Неозброєним оком було видно, що печерні ходи за свою багатовікову історію багато разів змінювали конфігурацію. Часто старі галереї вкачувалися, іноді їх зміцнювали, а іноді просто замуровували. Карти давали основний напрямок практичним пошукам. А підземна картографічна зйомка мало чим нагадує наземну топографічну.

Сучасні плани лаврських катакомб сьогодні являють собою два окремих підземних лабіринту. Вимірювання показали, що довжина Ближніх – більше 350 м, Далеких – близько 500. Катакомби вириті на глибині від 5 до 15 м від поверхні в шарі пористого пісковика. Завдяки властивостям цієї породи в Лаврських печерах зберігаються постійні температура і вологість, що перешкоджає гниттю органічної матерії, тобто робить можливим утворення мумій. Обидва підземних лабіринту мають безліч ніш для поховань – аркосолії, склепів-крипт, безліч вузьких гробниць в стінах – локул.

Києво-Печерська Лавра

Як стверджує один з дослідників Лаврських печер Сергій Хведченя, будова київських і римських катакомб ідентично, хоча інші вітчизняні вчені намагаються уникати такої аналогії. Ті й інші являють собою систему підземних галерей шириною один метр з нішами для поховань. Тіла небіжчиків і в Києві, і в Римі ховали або в локулах (людей простого походження), або в аркосолії (більше знатних), або в криптах (особливо іменитих). Стіни і тих і інших катакомб поцятковані написами, датованими XII – XVII століттями. Вони зроблені на різних мовах, у тому числі польською та вірменською. Одне з небагатьох відмінностей київських і римських катакомб – це те, що в печерах Вічного міста зустрічаються барвисті настінні розписи, а в Києві їх немає, точніше – про них до недавніх пір не знали.

Стіни Лаврських печер були здавна побілені. Однак під час останніх археологічних розкопок під шаром штукатурки були виявлені прекрасні фрески стародавніх майстрів.

У середині 90-х років XX століття якийсь добровільний провідник запропонував провести спелеологів в ці таємничі «підводні» підземелля. Він детально описав підземний хід, в якому нібито бував неодноразово. За його словами, лаврський тунель досить добре зберігся, склепіння його за століття не обрушилися під шаленим тиском земної товщі і дніпровської води. Очевидець стверджував, що в підземній галереї дуже велика вологість, зі стелі безперестанку капає вода і є кілька досить крутих уступів, які без сходів не подолати. У призначений день добровільний провідник не з’явився. Таємниця так і залишилася таємницею.

Спільний порівняльний аналіз стародавніх і сучасних карт дозволив визначити точне місце розташування замурованих печерних ходів. І тут прийшла черга археологів. Вони пробили замуровані входи і проникли в стародавні галереї. Завдяки картам було виявлено більше 150 м печер, що датуються XI-XIII століттями. Ходи вели в різні боки, одні – до Успенського собору, інші до Дніпра. Подальший шлях був перегороджений масивними обвалами ґрунту. Було виявлено також велика кількість поховальних ніш і чернечих келій, відкриті древні підземелля, де, відповідно до карти 1744, «кістки простих людей покладені при руйнуванні Києва царем Батиєм».

В одній з ніш знайшли величезну дубову колоду, ретельно оббиту телячою шкірою. Така знахідка – велика рідкість. Археологи відчули всю важливість моменту, адже всередині могло бути що завгодно – книги Ярослава Мудрого, церковні коштовності, святі реліквії. Колоду розкривали при великому скупченні кіно-, фото- і телерепортерів, запросили і представників релігійних та громадських організацій. Нарешті обшивку розпороли, колоду відкрили. Всередині було звичайне поховання.

Однією з найзначніших знахідок у Дальніх печерах стала келія засновника монастиря Феодосія. Вона була нанесена тільки на карті 1638, а на більш пізніх її зображення було відсутнє. Завдяки сучасній карті археологи легко виявили стародавню цегельну кладку в стіні печери, розібравши яку потрапили в напівзасипаний приміщення. Після розчищення виявилося, що в келії з «меблів» були тільки земляна лежанка та такий же стіл. Підозріло рихлим виявився підлогу підземної кімнати. На цьому місці з 1074 покоївся прах преподобного Феодосія.

У 1091 ігумен Іоанн і чорноризці вирішили перенести святі мощі в Успенський собор. Нестор-літописець власноруч відкопав їх, після чого останки засновника монастиря урочисто перепоховали в храмі. Можливо, що десь у потаємних підвалах собору труну з мощами Феодосія знаходиться і сьогодні.

Печери в Лаврі

Досліджуючи лаврські катакомби, археологи намагалися знайти ходи, розташовані на одному рівні з вже відомими печерами. Катакомби могли бути і багатоярусними (у світі, до речі, існує безліч багатоповерхових підземель). Щоб спуститися під Дніпро, лаврські катакомби, за деякими підрахунками, повинні були мати, як мінімум, три яруси. Так що пошуки слід продовжити. Ще одна нерозгадана таємниця Києво-Печерської лаври та її підземних ходів – скарби. Архівні матеріали підтверджують: лаврська земля повинна бути буквально напхана скарбами. Опис одного з них є в «Києво-Печерському патерику», в «Слові о святих преподобних отців Федора і Василя». Монах-самітник Федір багато років жив у печері, яка здавна звалася Варязькій, або Розбійницької. За переказами, тут колись мешкали розбійники-нормани, безжально грабували купецькі судна. У ті часи по Дніпру проходив жвавий торговий шлях «Із варяг у греки», і без «роботи» душогуби не сиділи. Награбоване добро вони ховали в своїй печері. Одного разу ченцеві приснився віщий сон про скарб у печері, вдень він прийшов на те місце і відшукав «злата і срібла безліч, і посудини багатоцінні». Поплутав біс Федора, захотів він потай втекти з рідного монастиря з золотом в далекі краї. Але зустрів свого друга – ченця Василя, і той умовив його залишитися, направив заблудлу вівцю на шлях істинний. «Здобутий ж скарб, копалин яму глибоку і тамо влож, і засинаючи, еже від тих днів і донині ніхто не севесть ідеже потаємно є». Простіше кажучи, монахи знову зарили той скарб в Варязькій печері, та так добре заховали, що досі його не можуть знайти. Може, ця історія так і закінчилася б, але про знахідку довідався князь.

В ту пору на Київському престолі сидів Святополк Ізяславич (княжив у 1093 – 1113 роках). Він залишив по собі погану славу, багато загублених безневинних душ було на його совісті. Людина цей, як писали сучасники, відрізнявся жадібністю, скупістю, був посереднім політиком, давав гроші під драконівські відсотки і був замішаний в брудній історії зі спекуляцією сіллю. Точною копією свого батька в його найгіршому прояві був і старший син Святополка – Мстислав. Дізнавшись про знахідку скарбу в монастирській печері, Мстислав вирішив заволодіти ним. Дружинники привезли ченця Федора в княжий палац. Федір сказав, що забув місце, куди сховав золото. Князь велів закувати ченця в кайдани і залишити в сирій темниці на три дні і три ночі без хліба і води. Але це випробування не зломило дух стійкого ченця, і тоді князь наказав катувати його вогнем. Кати прив’язали Федора і розвели навколо нього багаття в людський зріст. Довготерпіння схимника зворушило навіть безжальні серця мучителів. Не добившись визнання від Федора, князь велів привести ченця Василя і «бити його без милості», але і це не принесло успіху. Тоді розгніваний князь «галасливий від вина бувши, взяв стрілу і вразливий Василя». Тяжко поранений монах передбачив Мстиславу смерть від стріли.

Поховання Преподобного Онисифора Києво-Печерського

Тортури тривали всю ніч, і до ранку наступного дня обидва ченця були мертві. Монастирська братія забрала їх тіла і поховала в тій самій Варязькій печері, де ця скорботна історія почалася. Муміфіковані останки Федора і Василя і сьогодні свято зберігаються в лаврських катакомбах. Пророцтво святого мученика Василя повністю збулося. Як повідомляє «Патерик», «князь Мстислав був убитий стрілою на мурі у Володимирі при облозі міста Давидом Ігоровичем». Як бачимо, в історії про варязьке скарбі задіяні реальні персонажі, події підтверджуються багатьма історичними фактами, отже, можна припустити, що саме існування скарбу цілком реально. Вміст варязького скарбу складали «судини латинські, багатоцінні, злато і срібло в безлічі». За цим скупим відомостями важко встановити, які саме судини були там, можливо, візантійські, а може, давньогрецькі або давньоримські. Безсумнівним є той факт, що скарб був величезним.

Подальша доля скарбу покрита мороком, швидше за все він так і залишився прихованим у підземелля. Можливість відшукати золото приваблювала не тільки великих князів. Протягом багатьох століть варязький скарб безрезультатно шукали сотні людей, спробували тут свої сили і вчені. Але безуспішно.

Пошуки цього скарбу – завдання дуже нелегка. Загальна довжина Варязьких печер така, що треба було б обстежити більше одного кілометра стін висотою до двох метрів. Крім того, не можна скидати з рахунків можливість існування схованки під підлогою, а це ще півкілометра. І нарешті, найголовніше – існує безліч засипаних і замурованих ділянок підземних ходів, дістатися в які практично неможливо.

Треба сказати, що найбільша загадка лаври – це все-таки не підземелля і не клади. Багато з тих, хто побував у печерах в XVI-XVII століттях, описують не стільки самі печери, а чудодійні нетлінні мощі святих. Особливе місце серед чудес Лаврських печер займають так звані «мироточиві глави». Вони являють собою людські черепи, з яких час від часу виливає миро – особлива масло, яке відрізняють цілющі властивості. У радянський час намагалися це спростувати і представити містифікацією. Насправді ж миро дійсно з невідомих поки причин сочиться з черепів, хоча його цілющі властивості не можуть вважатися повністю доведеними.

Києво-Печерська Лавра

У 70-х роках минулого століття за підтримки київського митрополита був проведений хімічний аналіз світу, який показав, що воно являє собою білок дуже складної структури, синтез якого поки неможливий. Тобто говорити про його штучне походження можна.

Хоча Лаврські печери добре відомі і вивчені, вони як і раніше зберігають чимало таємниць. Деякі проходи вже давно не використовуються з причини обвалів або занедбаності. Особливо це стосується Дальніх печер, всі виходи яких до Дніпра давно занедбані, а в 30-х роках XX століття зацементовані, щоб убезпечити їх від відвідувань цікавих.

Звичайно, це не вся інформація про київські печерах. Про деякі київські печери можна сьогодні дізнатися тільки можливе їх місцезнаходження, деякі, як галереї-потерни (таємні підземні ходи в основному з церков і фортець), втрачені безповоротно. Тому і сьогодні таємниці київських підземель чекають свого відкривача.

Коментарі